Повертатись в Луганськ та жити там не маю жодного бажання
Ну от, поступово дотяг і до своєї річниці....
Першої річниці. Рік тому, рівно рік тому я вже їхав в таксі на залізничний вокзал. Пам'ятаю як, проїжджаючи барикади біля СБУ (їхали з боку Городка), водій запитав мене: "Як гадаєте, коли все це скінчиться?" Тоді я не знав, що відповісти. Тим більше, що все тільки починалося. На той момент вже бахало на Металісті та Станиці. В Луганську ввели комендантську годину та вже майже місяць тривала облога аеропорта.
Далі був вокзал. Ще задовго до мого від"їзду часто доводилося чути, що на залізнічному чергують сєпари, "мобілізуючи" чоловіків. Та мені пощастило: протягом двох годин, доки я чекав харківський потяг, зустрів тільки одного з колорадською стрічкою. У мене, до речі, в кишені була синьо-жовта стрічка ще з зимових акцій. Тепер вона прикрашає мій рюкзак. Але колораду було не до мене. Чи то може пізня година далася взнаки?
Харківський прибув на дві години пізніше. Але на той момент це було вже нормою. Ніхто не хвилювався. Просто стояли і чекали. Зі мною в купе їхав дідусь - віз онука на море. Я лежав на нижній полиці, читав Буковського в телефоні. Я от думав, а що відчуватиму під час перетинання умовного "кордону". Ну, коли виїду за межу "республіки". Читав пости тих, хто виїхав раніше. Але не відчув нічого.
"Перетинання" відбулося в той момент, коли я вже спав. Рано-вранці під час однієї з зупинок виглянув у вікно, побачив синьо-жовтий прапор на будівлі таку ж саму стрічку в бійців, що стояли уздовж полотна. Що відчув в той момент писати не буду. Не люблю сентиментів. Але накрило. І довго не відпускало. Той, хто виїжджав з "республік" зрозуміє.
Потім були Харків, Львів. Великий каскад різних людей та подій. І от вже майже рік в Києві. Тепер, згадуючи питання луганського таксиста, я ще більше не знаю, як на нього відповісти... Я не знаю, коли все це закінчиться. Можу лише сказати, що повертатись в Луганськ та жити там не маю жодного бажання.
Читайте також: Все плохое заканчивается. Закончится и "ЛНР"